У житті кожного українця ім’я Т.Г. Шевченка – великого філософа, художника, поета, митця, сповідника неосяжної душі нашого безсмертного народу – асоціюється не лише з сивим минулим, але й із сучасністю. І варто замислитися над тим, що кожне Тарасове послання є наразі актуальним.
Отже, знайомтесь із творчою студенткою філологічного факультету (V курс, 51 група) Тетяною Маснюк та її захоплюючим оповіданням «Тарасове послання».
У житті кожного українця ім’я Т.Г. Шевченка – великого філософа, художника, поета, митця, сповідника неосяжної душі нашого безсмертного народу – асоціюється не лише з сивим минулим, але й із сучасністю. І варто замислитися над тим, що кожне Тарасове послання є наразі актуальним.
Отже, знайомтесь із творчою студенткою філологічного факультету (V курс, 51 група) Тетяною Маснюк та її захоплюючим оповіданням «Тарасове послання».
Тарасове послання
Сьогоднішній дивний світ. Люди не знають що добре, а що погано. Вагаються у виборі, а іноді, просто бояться висловити своє бачення, свою думку. Ми, ніби осліпли від якогось пекучо-яскравого сонця, чи то такої ж пекучо-яскравої темноти. Ми просто жеврієм, а не живемо повноцінним життям.
Андрій один із нас, отих теперішніх людей, котрі, немов засліплені, нічого не розуміють. Щодня його терзають різні думки та переживання, які постійно метушаться у його голові, як ті змії в кублі. Хлопчина всі думки намагається вловити та створити із них щось єдине ціле, що потрібне було би йому. Хотів узяти із тих думок та мрій якийсь неоціненний скарб.
Андрій полюбляв зачинятися у своєму так званому «офісі» ( маленька кімнатка, де колись був балкон) і кучкувати свої думки. Так само було і того звичайного зимового вечора. У державі твориться безлад, телевізори цілими днями транслюють жахливі картини, інтернетом поширюються страшні епізоди, фото, фрагменти, пісні й просто страшні слова.
«Немає Шевченка до сьогоднішньої України» – крутилося у думках Андрія. Хлопцеві уже набрид цей страх та незрозумілість. Він закрився у своєму «офісі», де було тихо та спокійно.
Хлопець копирсався у своїй голові, але нічого хорошого не виходило. Гасли вогні у вікні. Місто засинало. Заснув і Андрій. Настала ще тихіша тиша.
Зелений ліс, птахи, чистота й безтурботність. Андрій веде із кимось простий, ненав’язливий діалог.
– Мені чомусь так спокійно і незвичайно, немає думок моїх…Це ти їх забрав? – тихенько й повільно говорив Андрій.
– Ні, це не я, тут просто не думають – відповів незнайомець.
– Я тебе знаю, та чомусь не можу сказати хто ти…
– Я – поет. Я –українець. Я – твоє минуле, теперішнє й майбутнє.
– Так, зачекай, знаю…Кобзар…Україна..українець…Шевченко…Ні, ні , нісенітниця, це не правда..Андрію, прийди в себе! Це сон…Проснись!...Сон..Сон..Сон.. – сидає по-тихеньку на землю, схопившись руками за голову.
– Ні, це не сон! Це я , от слухай: ( тихесенько наспівує)
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива….»
– Припини, не співай, чи припиніть, не співайте – перебив Кобзаря – Ти не є Шевченком, це – дурниці. Що я помер??? ( торкається до рук, ніг) – Ви живі! Ні, я живий! ( торкається до співрозмовника) – І ти теж живий! Дійсно, правда! Ти чому тут? Чому саме до мене прийшов?
– Я був у твоїх думках, тому я тепер я тут.
Андрій підходить до Тараса, торкається до нього, розглядає його і просить:
– Тарасе, швиденько, вставай, пішли, побігли, покажу тобі, що з твоєю ненькою–Україною коїться. Як лунунайть твої слова : «Борітеся – поборете!»
Вони двоє підвелися і за мить уже були в серці України – Києві. Плачуть люди, плаче земля українська...Заплакав і Тарас:
– Хіба заради цього я боровся? Хіба? Свій свого оббріхує, свй свого вбиває, свій свого катує.. Ні, не для цього я боровся. Люде, люде, зупиніться, станьте, не руйнуйте, не пали, не кидай, не ганьби Україну! Залишайтеся людьми, будьте собою! Борітесь за свободу , за землю, за людей, лише не ганьбіть себе!! – сказав слова й заплакав тут. Замить з’явився біля них старий співець-кобзар і заспівав своєї.. Почав мовити Тарас:
А хто грає, того знають,
І дякують люде
Він їм тугу розганяє,
Хто сам світом нудить.
Андрій, зігнувши голову, підійшов до Тараса й просить:
– Йдемо, йдемо туди, де я тебе зустрів.. Мені потрібно туди, до своїх, я твої слова передам!Йдемо, поспіши!
– Ти передай, що на рідній землі, своя правда й своя воля. Я повсякчас і повсюду бачу свою Україну, переймаюся за неї і знаю – вона наша незалежна, вільна Батьківщина – стиснув сильно Андрієву руку. Якийсь жар , чи то холод охопив тіло хлопця, очі його засвітилися вогнями, серце почало битися швидше, вдохи ставали все сильнішими та глибшими.
Андрій поволі розуміє, що він уже вдома. Відкриває очі – надворі ранок. Кинув погляд на поличку із книгами, а там «Кобза» розкритий на поемі «Кавказ»… Все для нього змінилося… Вибігає із свого «офісу», одягається й біжить, біжить до українського народу доносити Тарасові слова, Тарасове послання…