В жизни каждого украинца имя Т.Г. Шевченко – великого философа, художника, поэта, художника, исповедника необъятной души нашего бессмертного народа – ассоциируется не только с прошлым, но и с современностью. И стоит задуматься над тем, что каждое Тарасово послания есть актуальным.

Итак, знакомьтесь с творческой студенткой филологического факультета (V курс, 51 группа) Татьяной Маснюк и ее захватывающим рассказом «Тарасово послание».

Tarasove pislannya

Тарасове послання

Сьогоднішній дивний світ. Люди не знають що добре, а що погано. Вагаються у виборі, а іноді, просто бояться висловити своє бачення, свою думку. Ми, ніби осліпли від якогось пекучо-яскравого сонця, чи то такої ж пекучо-яскравої темноти. Ми просто жеврієм, а не живемо повноцінним життям.

            Андрій один із нас, отих теперішніх людей, котрі, немов засліплені, нічого не розуміють. Щодня його терзають різні думки та переживання, які постійно метушаться у його голові, як ті змії в кублі. Хлопчина всі думки намагається вловити та створити із них щось єдине ціле, що потрібне було би йому. Хотів узяти із тих думок та мрій якийсь неоціненний скарб.

            Андрій полюбляв зачинятися у своєму так званому «офісі» ( маленька кімнатка, де колись був балкон) і кучкувати свої думки. Так само було і того звичайного зимового вечора. У державі твориться безлад, телевізори цілими днями транслюють жахливі картини, інтернетом поширюються страшні епізоди, фото, фрагменти, пісні  й просто страшні слова.

            «Немає Шевченка до сьогоднішньої України» – крутилося у думках Андрія. Хлопцеві уже набрид цей страх та незрозумілість. Він закрився у своєму «офісі», де було тихо та спокійно.

            Хлопець копирсався у своїй голові, але нічого хорошого не виходило. Гасли  вогні у вікні. Місто засинало. Заснув і Андрій. Настала ще тихіша тиша.

            Зелений ліс, птахи, чистота й безтурботність. Андрій веде із кимось простий, ненав’язливий діалог.

– Мені чомусь так спокійно і незвичайно, немає думок моїх…Це ти їх забрав? – тихенько й повільно говорив Андрій.

– Ні, це не я, тут просто не думають – відповів незнайомець.

– Я тебе знаю, та чомусь не можу сказати хто ти…

– Я – поет. Я –українець. Я – твоє минуле, теперішнє й майбутнє.

– Так, зачекай, знаю…Кобзар…Україна..українець…Шевченко…Ні, ні , нісенітниця, це не правда..Андрію, прийди в себе! Це сон…Проснись!...Сон..Сон..Сон.. – сидає по-тихеньку на землю, схопившись руками за голову.

– Ні, це не сон! Це я , от слухай: ( тихесенько наспівує)

«Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива….»

– Припини, не співай, чи припиніть, не співайте – перебив Кобзаря – Ти не є Шевченком, це – дурниці. Що я помер??? ( торкається до рук, ніг) – Ви живі! Ні, я живий! ( торкається до співрозмовника) – І ти теж живий! Дійсно, правда! Ти чому тут? Чому саме до мене прийшов?

– Я був у твоїх думках, тому я тепер я тут.

            Андрій підходить до Тараса, торкається до нього, розглядає його і просить:

– Тарасе, швиденько, вставай, пішли, побігли, покажу тобі, що з твоєю ненькою–Україною коїться. Як лунунайть твої слова : «Борітеся – поборете!»

            Вони двоє підвелися і за мить уже були в серці України – Києві. Плачуть люди, плаче земля українська...Заплакав і Тарас:

– Хіба заради цього я боровся? Хіба? Свій свого оббріхує, свй свого вбиває, свій свого катує.. Ні, не для цього я боровся. Люде, люде, зупиніться, станьте, не руйнуйте, не пали, не кидай, не ганьби Україну! Залишайтеся людьми, будьте собою! Борітесь за свободу , за землю, за людей, лише не ганьбіть себе!! – сказав слова й заплакав тут. Замить  з’явився біля них старий співець-кобзар і заспівав своєї.. Почав мовити Тарас:

А хто грає, того знають,

І дякують  люде

Він їм тугу розганяє,

Хто сам світом нудить.

            Андрій, зігнувши голову, підійшов до Тараса й просить:

                   Йдемо, йдемо туди, де я тебе зустрів.. Мені потрібно туди, до своїх, я твої слова передам!Йдемо, поспіши!

                   Ти передай, що на рідній землі, своя правда й своя воля. Я повсякчас і повсюду бачу свою Україну, переймаюся за неї  і знаю – вона наша незалежна, вільна Батьківщина – стиснув сильно Андрієву руку. Якийсь жар , чи то холод охопив тіло хлопця, очі його засвітилися вогнями, серце почало битися швидше, вдохи ставали все сильнішими та глибшими.

Андрій поволі розуміє, що він уже вдома. Відкриває очі – надворі ранок. Кинув погляд на поличку із книгами, а там «Кобза» розкритий на поемі «Кавказ»… Все для нього змінилося… Вибігає із свого «офісу», одягається й біжить, біжить до українського народу доносити Тарасові слова, Тарасове послання…

Додаткова інформація